Понад 3 тисячі засуджених уже подали заяви на умовно-дострокове звільнення, щоб вступити на службу за контрактом до армії. Про це повідомила заступниця міністра юстиції Олена Висоцька. Залучення колишніх ув’язнених до лав ЗСУ стало можливим після того, як парламент прийняв за основу законопроєкт, який дозволятиме мобілізацію засуджених. Плюси та мінуси подібної практики досліджує “Флот 2017”.
Історія з участю засуджених в бойових діях для України не є новою. З самого початку широкомасштабного вторгнення українська держава запропонувала своїм громадянам вибір: або перебувати далі в ув’язненні, або отримати свободу й вступити до лав захисників України.
Варіант був тільки один — помилування указом Президента України. До травня 2022 року в Україні вже було три хвилі помилувань, під час яких було звільнено 363 людини, які зголосилися йти на фронт. До початку повномасштабного російського вторгнення в установах виконання покарань в Україні перебували приблизно 50 тисяч засуджених, ще десятки тисяч перебували під слідством. Для участі у війні звільнили менш як 1%, й лише тих, хто вже мав бойовий досвід. У 99% це колишні військові, які скоїли тяжкі злочини. Їх відправили на фронт, бо вони володіли необхідними професійними навичками. Передусім це 44 ув’язнених з Менської колонії в Чернігівській області, де утримуються колишні правоохоронці. Зокрема, Дмитро Балабуха – офіцер-танкіст з бойовим досвідом, який отримав 8 років ув’язнення за вбивство. Були серед них й інші категорії. Наприклад, Сергій Торбін, який у 2019 році був засуджений до шести з половиною років ув’язнення за причетність до вбивства активістки Катерини Гандзюк.
Всі вони достойно воювали й воюють. Дехто вже загинув (автору відомий як мінімум один подібний випадок) або отримав поранення.
Переважна більшість полководців в усі часи чудово розуміла, що сила армії багато в чому залежить від бойового духу солдатів та можливості безбоязно довірити своє життя побратиму. Водночас створення почуття ліктя з колишнім ґвалтівником чи вбивцею було й залишається справою вкрай сумнівною. Тому до речі за нинішнім українським законом в армію можуть попасти тільки добровольці, які вчинили незначні злочини.
Практика залучення ув’язнених до захисту батьківщини в військовій історії зовсім не нова. Злочинцями з гарною військовою підготовкою були, наприклад, пірати. Особливо у цій справі відзначилася англійська королева Єлизавета I. Френсіс Дрейк був найвідомішим, але далеко не єдиним морським розбійником, залученим нею на державну службу. Наприклад, в 1562 вона випустила з в’язниці дорсетського пірата Генрі Стренгуейза, дала йому корабель, чин капітана та відправила воювати з французами. Стренгуейз бився героїчно, хоча в результаті загинув.
Тюремних “добровольців” набирали й у сухопутні війська. Іноді їх мобілізували прямо з в’язниць у примусовому порядку, іноді ставили перед альтернативою – петля чи армія. Вибір був загалом очевидний, тому в армії Веллінгтона під час Піренейської кампанії карні злочинці становили приблизно п’яту частину особового складу. Перемогу, вони здобули, але місцевому населенню від їхніх безчинств дісталося неабияк. Не випадково сам Веллінгтон говорив, що в його армії служать “відверті мерзотники”.
Під час Першої світової війни британських злочинців мобілізували майже так само, як представників інших верств суспільства. Тут все було просто — суди надавали підсудним вибір: в’язниця чи відправлення на фронт. Тим, хто вже був засуджений й відбував свій термін, дозволялося дострокове звільнення за умови вступу до армії.
Для держави в цьому була подвійна вигода: вербування знижувало витрати на тюремне утримання засуджених, коли й так уся фінансова система країни перебувала під тиском військових витрат, а одночасне вилучення небажаних елементів із суспільства знижувало навантаження на поліціянтів, багато з яких теж пішли на фронт.
Дехто з засуджених добровольців був підвищений до офіцерського звання. Втім, серед тих, хто виявив чудеса хоробрості в боях, були й такі, хто після війни повертався до колишнього способу життя. Очевидно, війна точно не панацея для соціальної реабілітації.
В СРСР з червня 1941 року разом із призовниками та добровольцями до армійських лав стали тисячі ув’язнених, яких звільнили за умови відправлення на фронт. Лише у 1941 році на фронт пішли 420 тисяч ув’язнених. Протягом наступних двох років було достроково звільнено та відправлено до червоної армії ще 157 тисяч осіб. Серед них були ті, хто лише одного разу попався на крадіжці, а були й запеклі рецидивісти. Більшість із них загинули, але деякі вижили та навіть стали героями.
Одним з найвідоміших колишніх в’язнів, про якого до 1991 року знав кожен школяр в СРСР, був Олександр Матросов. Його засудили за крадіжку, потім він працював формувальником на заводі, але незабаром втік. У жовтні 1940 року його засудили до двох років позбавлення волі. Матросова направили до дитячої трудової колонії, де він став учнем слюсаря. Після червня 1941 року фабрика колонії розпочала випуск оборонної продукції. Проте Матросов наполегливо просив направити його на фронт й восени 1942 року досяг свого.
На початку 1943 року Матросов (якому на той час було 19 років) потрапив до стрілецького батальйону, а вже 27 лютого загинув у бою в районі села Чернушки Псковської області. Його загибель відразу героїзували – у газетах писали, що Олександр кинувся до дзоту і своїм тілом закрив ворожу амбразуру, давши можливість бійцям свого взводу здійснити атаку опорного пункту. За цей подвиг ім’я Матросова надали 254-му гвардійському стрілецькому полку. Ця коротка та героїчна історія, неодноразово спонукала червоноармійців повторювати дії Олександра Матросова.
Практику залучення засуджених до лав різних формувань — як під егідою міноборони, так і до складу ПВК — рф активно використовує й під час російсько-української війни. Причому на тяжкість скоєних раніше злочинів в росії уваги практично не звертають.
Михайло Жирохов